Аудіогід
Вітаємо вас, ви перебуваєте в унікальному куточку НПП «Синевир» - урочищі Чорна Ріка, де збережено пам’ять про давнє ремесло – сплав лісу гірськими річками. Тут живе свідчення того, як десятки років тому люди працювали з лісом, формували плоти й спускали їх стрімкими потоками, долаючи небезпеки природи. Запрошуємо вас у подорож у часі – до історії, що тісно переплетена з водою, лісом і людською витривалістю.
Загалом, сплав деревини на території сучасного Закарпаття розраховувався на час повені. Але цього було недостатньо для сплаву високоякісної деревини з Чорної ріки. Тому й виникла ідея будувати тут греблю. У 1868 році за проектом австрійського інженера почалося будівництво дерев’яної греблі на Чорній Ріці, за допомогою якої мало вирішитися питання транспортування деревини з віддаленого урочища.
Якою ж була гребля? Гребля була складним комплексом будівельних конструкцій, технічних вузлів і механізмів. ЇЇ довжина 80 м., а ширина – 5,5 м. Основний корпус греблі складався повністю із дерев’яних колод у відповідний зруб. Розпочинали зведення загати із встановлення стовпів-колод, які закопували глибоко в основу ґрунту та служили з’єднувальним елементом стін. Порожнина зрубу заповнювалася камінням, а на щілини між колодами наносився шар пластичної глини, що міцно тримався і не розмивався водою. Споруда греблі мала отвори різної ширини в яких було вбудовано основні і допоміжні ворота, які призначені для регулювання рівня води та її зливу, а центральні(їх називали флудер) – для пропуску плотів-бокорів. Підпирали греблю дві основні опори, побудовані, як і сама гребля, за принципом скрині – зроблені з дерева коробки (скрині) з горизонтально викладених колод, а в середині засипані камінням. Обидві скрині встановлено за течією, перпендикулярно до греблі і служили підпорою всієї загати.
Перш ніж приступити до сплаву лісу, лісоруби заготовляли дерева. Для більшості сімей робота в лісі була основним засобом існування. В першу чергу лісоруби облаштовували свій побут. Заготівля лісу припадала на осінній і зимовий період, щоб навесні можна було сплавляти плоти-бокори. Для проживання будували дерев’яні будиночки, або як їх ще називали – колиби, які служили для приготування їжі, сушіння одягу, обігріву та нічлігу. Поруч із житлом, будували зрубну стайню на дві-три пари волів чи коней. І тільки після облаштування тимчасового житла в лісі, лісоруби брали сокири, ручні пилки, цапіни і йшли у гори. До кінця 30-х років минулого століття всі роботи в лісі здійснювалися переважно вручну. Спускали зрізані дерева вниз спеціально підготовленими земляними й дерев’яними трасами, які називалися ризи.
Виготовлення бокорів проходило наступним чином. Починаючи формувати пліт, для першої табли, насамперед, відбирали товстий стовбур. Його називали ведучим і розміщували в центрі. Більш тонкі стовбури прив’язували до нього з обох сторін. Одна табла з якої формували бокор, складалася з 15 майже однакових стовбурів по 28-30 м, які зв’язували між собою гужвою. Гужва – це спеціально виготовлені гілки ліщини, якими закріплювали колоди у плотах. Спочатку гілки ліщини розпарювали у гарячій воді, потім закручували, ліщина ставала міцною і утворювалася гужва. Свердлом робили отвори для чопів і так з’єднували дерева в таблу. Один бокор складався від 2 до 7 табел. За один день люди переправляли на воді не більше 6 бокорів. Керували цим механізмом 4 бокораші (корманьоші), 3 з них постійно були біля опальчин (весел), які були прикріплені до першої табли і мали довжину 8-10 м, та справляли плоти в правильному напрямку. Один бокораш знаходився біля поперечного бруса-сухаря, який прикріплювався посередині табли, де вони складали свій одяг та їжу, щоб він не промок, та, якщо хтось з 3 корманьошів виснажився, то замінював його. Також, щоб не послизнутися на мокрому дереві, вони використовували спеціальні кігті для ніг, які мали гострі виступи та впиралися в дерево.
Воду спускали за годину перед початком сплаву, щоб підняти рівень води в річці, відкриваючи одразу і головні, і другорядні ворота. Попередній спуск води був обов’язковим. Якщо випускати воду одночасно з бокорами, то вони випередять потік і сплав буде неможливий.
Якщо лісоруби хотіли доставити дерево через болотну місцевість, то вони використовували штрайблик. В середньому для того, щоб сплавити бокор з Чорної Ріки до Буштина (60 км) потрібно було 2,5 – 3 години.
Також бокораші створювали цімрованки (відбійники) у місцях, де річка робить повороти чи розмиває береги. Ще треба згадати про перепади, які робили приблизно через кожні 50-70 м. для того, щоб зменшувати швидкість плоту.
Після 1961 року греблю не використовували для сплавляння лісу, у зв’язку з будівництвом Теребле-Ріцької ГЕС та появою вантажівок. Оскільки праця, пов’язана зі сплавом лісу у багатьох викликала неабиякий інтерес, у 1976 році в урочищі Чорна Ріка над греблею було вирішено створити музей. Експозиція музею складалася з численних експонатів, серед яких особливу увагу привертали знаряддя праці і одяг лісорубів та плотогонів, макети бокорів, фотографії мужніх людей, що тут трудилися. Найбільшим і найціннішим експонатом була сама гребля яка перегородивши річку, утворювала мальовниче водне плесо. На жаль у долі музею відбулася трагічна подія. Величезна сила повені, що пронеслася у 1998 році, забрала з собою дві третини приміщення музею – надводну його частину. Напередодні сторож та школярі, які відпочивали на тутешній базі, побачили – біди не минути бо рівень води зростав на очах, а дощ лив мов із відра. Вони проявили мужність, як колись бокораші, кинулись рятувати експонати, але на жаль, не вдалося врятувати саму греблю. Після повені гребля лежить у руїнах, хоча у 2018 році розпочалася її реконструкція, але, на жаль через війну вона припинена.
Дякуємо вам, що прослухали нашу екскурсію. Сподіваємося нам вдалося перенести вас в історію особливої карпатської професії, яка віками формувала життя у гірських селах. Нехай ця подорож у минуле надихне вас берегти природу та традиції нашого краю.
