Руїни унікального музею
Уже минуло понад два десятка років, як гребля, побудована без жодних цвяхів на Чорній Ріці дивувала відвідувачів своєю унікальністю та привабливістю. З середини ХІХ століття ця загата намертво перекривала гірські води, змушуючи служити горцям-бокорашам, сміливим й відчайдушним сплавщикам лісу.
Коли у 60- х водний сплав замінили машини, на греблі організували єдиний у Європі Музей лісу і сплаву, а водозабірник (тутешні його називають «Озеро») перетворився на райський куточок для відпочинку. Тут завжди на відвідувачів чекав човник, міні пліт-бокор на яких, при бажанні, можна було покататися по озеру. По вечорам вздовж загати вмикали ліхтарики, які казково разом з відблиском світла місяця підсвічували поверхню водойми, яка милувала око присутніх своїм водяним дзеркалом. Навколо дивував плюскіт водоспадів та шепіт предковічних смерек – раз побачиш і захочеться повернутися ще і ще… Не випадково сюди дуже любили і люблять приїздити люди звідусіль. Тисячі відвідувачів, як влітку так і взимку, залюбки долали шлях із Синевира до музею пішки, – насолоджуючись краєвидами заповідної території.
Сьогодні ви більше не побачите тієї краси. Після повені 2000-го гребля лежить у руїнах, хоча частково розпочато її відновлення, але, на жаль, зараз воно припинено із-за війни та відсутності коштів… Водночас гроші все таки виділяли з державного бюджету на відновлення цінної пам’ятки, але чомусь так і не допомогли їй звершитися. Великі та бурхливі води того часу, залишили музею третину споруди, забравши чимало цінних експонатів. Проте музей залишається в пам’яті тих, хто його бачив при повному параді. У синевирців, а також очевидців тодішньої споруди ще жевріє надія, що греблі не дадуть вмерти, адже в народі живе слава про мужніх і сильних бокорашів, відчайдужних підкорювачів гірської води.
Горді сини Карпат – бокораші
Тоді стрункі смереки тихо гойдалися від подихів вітру, горами блукало багато ведмедів, ліси не знали спустошливих вітровалів, а чарівні Карпати не бентежив метушливий стукіт залізничних коліс, а високо в гірських селах мешкали кремезні горці-бокораші. Вони жили в лісі і жили з лісу. Горді й сильні сини Карпат, заготовляли деревину з предковічних Карпатських гір, яку спускали вниз на рівнину до русел річок, а там будували плоти-бокори. Ліс їх годував, обігрівав, захищав від ворогів, одягав, взував і давав роботу – на заготівлі й сплаві деревини. Все це можна було побачити в музеї.
Бокор – означає пліт. Бокораш – плотогон, людина, яка, «осідлавши» бокор із міцно зв’язаних послідовно укладених та міцно зчеплених колод, провозила ліс стрімкими гірськими ріками… На той час у Синевирі Міжгірського району став-дільниця Буштинського лісокомбінату діяла аж до 1962 року. Тому й нині в селі вам покажуть хати, побудовані з того, спущеного дідівським способом, лісу. Щоправда, жодного бокораша- керманича не залишилося серед живих – надто вже тяжкою була їхня робота.
92 річний Федір Іванович Шегда, добре пам’ятає ті часи, коли випала йому доля з 20 – ти років працювати заготівельником лісу. Майже все своє життя з тих пір так і присвятив коням, з якими трудився від ранку до пізньої ночі. «На заготівлі лісу працювали до двох сотень чоловік. На сплаві – десь 40», – розказує він.
Сам Федір особисто бокори не сплавляв, але постійно трудився з кіньми на трелюванні хлистів колод до (портоша) місця формування бокорів.
Сьогодні закарпатці вважаються найкращими вальщиками лісу в різних куточках світу. Раніше їхні батьки й діди виконували цю роботу вдома.
Лісоруби брали сокиру, ручну пилку, цапіну, щоб підважувати спилені дерева і йшли у гори. Аби не ковзко було пересуватися по промерзлій землі, до постолів прив’язували кігті. Жили у колибі – однокімнатній будівлі без стелі й вікон, з одним входом і відкритим вогнищем у центрі, біля якого грілися, сушили одяг і їсти варили. У цій восьмигранній споруді з дахом, схожим на курінь чи стіжок, мешкало до 20-ти чоловіків. Спати лягали колом навколо багаття, просто на долівку, встелену смерековим гіллям. «Батько розказував, що бували такі ночі, коли в ноги пече, а волося попримерзало» – згадує синевирець Василь Іванович, син одного з найсміливіших і сильних місцевих бокорашів – Івана Шпільки.
Поруч із житлом, на місці лісосіки, будували зрубну стайню на одну дві-дві пари волів чи коней. Взимку ліс для сплаву доправляли до водозабірника на санях («полусанках»), а з високогір’я – ризами, спеціально побудованими дерев’яними жолобами, які іноді простягалися по на два-три кілометри. Після дощу ці жолобки ставали ковзкими і колоди «з’їжджали» з них, наче діти з гірки. Так звалені колоди потрапляли до різарні. Там ліс сортували, обрізали, підтягували кіньми до місця сплаву й складали неподалік загат-водойми у штабелі.
Бокори на старті
Федір Іванович пам’ятає і згадує, як Чорну Ріку перегороджували три греблі: в урочищах – «Турикова», на «Пессій» і та сама музейна на Озері, побудована за проектом інженера Клаузе, звідки й починався основний сплав.
Іван Шпілька, Василь Лало, Василь Кут, Михайло Куруц, Юрій Бугина, Михайло Бугина, Іван Міщанин, Василь Міщанин (передові бригади бокорашів-керманичів) завжди намагалися йти першими – це було найстрашніше й найвідповідальніше. Адже, у разі невмілого керування бокором або недосконалого «зшиття» його колод, він легко міг потерпіти невдачу і деревина з розбитого бокора захаращувала і перекривала русло річки, і зупиняли сплав, бокори що вже були в дорозі, хаотично наскакували та розбивалися один об одного. Бачачи небезпеку, біду, плотогони старалися вискакувати на берег, але дуже часто не встигали, падали у холодну бурхливу воду, під колоди, де калічилися й гинули на місці трафунку. Тому й річку називають Чорною Рікою, тобто траурною в якій багато бокорашів загинуло й покалічено.
Не менш відповідально – побудувати перший бокор. Для цього відбирали дванадцять майже однакових 20 – метрових колод, які скріплювали впоперек гужівкою в одну ланку, що звалася табла. Металевих тросів тоді не було. Гужву – це надзвичайно міцний джгут, плели з ліщини і варили для гнучкості й міцності в гужварні. Декілька (бувало більше п’яти) скріплених між собою табел й формували довжелезний бокор, яким управляла бригада з чотирьох сильних чоловіків.
Кожен дараб мав приблизно 250 – 500 кубічних метрів деревини. У першу таблу підбирали найтонші і найдовші стовбури колод, щоб вони були найлегшими ніж наступні. Потім сплавники (корманьоші) кожен під себе виготовляли з спеціально відібраних колод 8-ми метрові весла-опальчини, а посередині дараба укріплювали чопами невеличку перекладину – сухар, на яку прив’язували одяг і торбинки з їжею.
До одночасного сплаву готувалися 7 – 10 бокорів різної величини. Далі свою роль відігравали греблі, що були зведені на початку основних русел річок Тереблі та Чорна Ріка, а саме в урочищах: Фулийовець, Песся, Розтока, Слобода та Сухар.
«Спочатку пускали воду з верхніх загат, звідки і доправляли бокори до основного центрального водоймища так званого Озера, яке, у свою чергу, за годину перед сплавом наповнювалося достатнім рівнем води для «провезення» такої величезної кількості лісу до місця призначення.
Федір Іванович каже, що, рушаючи разом з водою, бокори випереджали б потік, а так вони «заскакували» на хвилі.
По коліна, по пояс у крижаній воді, мужні корманьоші велетенськими веслами спрямовували бокор уперед. Один за одним бокораші вирушали через кожні 15-20 хвилин в залежності від величини бокора. Менші пливли швидше, але бокораші намагалися триматися на відстані півтора-два кілометри один від одного. Відстань до Колочави – фінального пункту сплаву (за 29 км від Озера) – бокор долав за 2,5 години. Там його передавали іншим бригадам, які доставляли ліс у Теребовлю, ще за 25 кілометрів, звідки його вивозили на вузькоколійці.
У фільмах і в житті
Поможи ми, цімборику, звезти бокорика,
Порятуйня у флудері, де біда велика.
У флудері несе бокор вода каламутна,
Не в одного легіника, доля була смутна.
Про ті часи горяни співали переважно сумні коломийки. А режисери знімали видовищні фільми: «Над Тисою», «Марічка-Невірниця», «Високий перевал» – в кадрах яких можна побачити унікальну споруду греблі, батьків та дідів ще нинішніх поколінь, які грали самих себе, бокорашів, котрі впевнено проходять крізь центральні ворота – флудер підступної фортеці-греблі, побудованої за принципом скрині. У вигляді коробки з майже горизонтально викладених колод засипаних скринь камінням, завдовжки 80 метрів і шириною 5,5 метрів, вона мала всуціль покрите дерев’яним настилом дно, що складалося з п’яти величезних сходинок. Ці штучні сходи приймали перший удар води, завдяки чому бокор не так сильно било об дно річки.
Нижче греблі стояв дерев’яний міст. Зараз натомість споруджено бетонний – усі дерев’яні позносила повінь. Колись там сидів сторож – вороташ, який слідкував за дотримання порядку.
Одразу за мостом – поворот, де відбійна стінка-шнайдер брала на себе перший удар бокора й спрямовувала його вниз за течією. Щоб направляти бокори на поворотах, треба було мати неабияку силу й витримку, один неправильний рух опальчини, міг призвести до зіткнення зі скелею чи берегом. Дещо убезпечували шлях бокорашів опори-цімрованки, укріплювачі берегів, які будували аж до Колочави на річкових поворотах. Такі цімрованки споруджують у Карпатах і сьогодні, бо дерев’яні укріплення краще за будь-який бетон «тримають» ріку в руслі, не даючи їй руйнувати і так вузькі береги Тереблі. А коли рівень води меншав, річище вирівнювали, влаштовуючи колоди в дно. Проте всі заходи безпеки не щоразу убезпечували бокорашів від напасті. Про трагічні випадки народ складав численні коломийки:
У вівторок бокор сорок, збились над Гуками,
а в середу над труною дзвони залунали».
Та де везеш бокорика, до Хуста, до Хуста,
осталася молодиця, як сирітка пуста.
На берегах Чорної Ріки, де траплявся трафунок і знаходили загиблого бокораша, ставили хреста. Перший за свідченням авторів путівника по Музею лісосплаву, стримів за 200 метрів від греблі…
Звичайно, й сьогодні туристи, які приїжджають у Синевир, намагаються відвідати Музей сплаву лісу. Однак у же понад два десятки років потрапляють на його руїни. Ні греблі, ні унікальних дерев’яних підйомних механізмів XVIII ст., ні металевих ХХ- го, ні їхніх аналогій, відтворених у ХХІ столітті, не має.
Сьогодні можна ще побачити уцілілі свердла, цапіни, сокири, дещицю одягу, геть стоптані – перестоптані постоли й невеличкі макети споруд – риз, тафлів, лотків, колиб та гужварень у міні-музеї Візит-центру Національного природного парку «Синевир», за якими ще можна якось уявити талант верховинських теслів. Багато бувальщин розказують старожили…
Щоправда у Синевирі, Син.Поляні, Колочаві та інших прилеглих селах ще живі сини та дочки бокорашів, працюють їхні діти, ростуть онуки і правнуки, які зберігають бокорашські речі і пам’ятають про неймовірно тяжку роботу своїх предків.
За наявності коштів унікальну пам’ятку можна було б відновити. Але у нинішній час це складно. Сподіваємося, що така можливість колись настане, та чи не станеться це занадто пізно?
Микола КУРУЦ
P.S. У статті використано матеріали з «УМ»
Михайлини Скорик та путівника «Музею лісу і сплаву»