Діти на фото — це господарі Синевирського краю, які пережили зміну кількох держав, другу світову війну та встановлення радянської влади. Їхні обличчя є символом стійкості гірського народу, який попри бідність і віддаленість від міст прагнув до світла науки.
Саме на цій чорно-білій світлині з села Синевир, ми бачимо дітей із глибокими, дорослими поглядами — це досвід важкої праці та далекої дороги.
Попри суворі морози та необхідність долати кілометри засніжених гірських стежок, діти з Синевира відвідували школу в традиційному вбранні. Вони одягнені в традиційні гуцульські та бойківські строї – домоткані сорочки, гуні, вишиті кептарі, високі баранячі шапки, постоли з товстими вовняними капцями та вовняні хустки з особливим «гуцульським» вузлом. Діти йшли до школи в тому ж одязі, який їхні матері пряли та шили довгими зимовими вечорами.
У ті роки в Синевирі діяла державна народна школа. У 1920-х роках чехословацька влада активно розбудовувала мережу шкіл у гірських районах. Мова йде про період 1920-х — 1930-х років, коли Закарпаття перебувало у складі Першої Чехословацької Республіки.
Часто навчання проходило у дерев’яних хатах, пристосованих під класи, або у новозбудованих за чехословацькими проєктами кам’яних школах. Навчання могло вестися «русинською» (місцевим діалектом) або українською мовами, при цьому обов’язково вивчалася чеська мова як державна.
Освіта була важливою частиною життя громади, хоча шлях до знань був фізично важким. Вивчали письмо, числення, ручну працю, закон Божий та мову.
Вчитель у селі був найвищим авторитетом, а школа — єдиним місцем, де підростаюче покоління могло побачити книжку з малюнками чи глобус. Багато хто з них пізніше розповідав онукам про те, як важко було здобути освіту.
