Тяжку бокорашську працю ще пам’ятають…

Руїни унікального музею

Уже минуло понад два десятка років, як гребля, побудована без жодних цвяхів на Чорній Ріці дивувала відвідувачів своєю унікальністю та привабливістю. З середини ХІХ століття ця загата намертво перекривала гірські води, змушуючи служити горцям-бокорашам, сміливим й відчайдушним сплавщикам лісу.

Коли у 60- х водний сплав замінили машини, на греблі організували єдиний у Європі Музей лісу і сплаву, а водозабірник (тутешні його називають «Озеро») перетворився на райський куточок для відпочинку. Тут завжди на відвідувачів чекав човник, міні пліт-бокор на яких, при бажанні, можна було покататися по озеру. По вечорам вздовж загати вмикали ліхтарики, які казково разом з відблиском світла місяця підсвічували поверхню водойми, яка милувала око присутніх своїм водяним дзеркалом. Навколо дивував плюскіт водоспадів та шепіт предковічних смерек – раз побачиш і захочеться повернутися ще і ще… Не випадково сюди дуже любили і люблять приїздити люди звідусіль. Тисячі відвідувачів, як влітку так і взимку, залюбки долали шлях із Синевира до музею пішки, – насолоджуючись краєвидами заповідної території.

Сьогодні ви більше не побачите тієї краси. Після повені 2000-го гребля лежить у руїнах, хоча частково розпочато її відновлення, але, на жаль, зараз воно припинено із-за війни та відсутності коштів… Водночас гроші все таки виділяли з державного бюджету на відновлення цінної пам’ятки, але чомусь так і не допомогли їй звершитися. Великі та бурхливі води того часу, залишили музею третину споруди, забравши чимало цінних експонатів. Проте музей залишається в пам’яті тих, хто його бачив при повному параді. У синевирців, а також очевидців тодішньої споруди ще жевріє надія, що греблі не дадуть вмерти, адже в народі живе слава про мужніх і сильних бокорашів, відчайдужних підкорювачів гірської води.

 Горді сини Карпат – бокораші

Тоді стрункі смереки тихо гойдалися від подихів вітру, горами блукало багато ведмедів, ліси не знали спустошливих вітровалів, а чарівні Карпати не бентежив метушливий стукіт залізничних коліс, а високо в гірських селах мешкали кремезні горці-бокораші. Вони жили в лісі і жили з лісу. Горді й сильні сини Карпат, заготовляли деревину з предковічних Карпатських гір, яку спускали вниз на рівнину до русел річок, а там будували плоти-бокори. Ліс їх годував, обігрівав, захищав від ворогів, одягав, взував і давав роботу –  на заготівлі й сплаві деревини. Все це можна було побачити в музеї.

Бокор – означає пліт. Бокораш – плотогон, людина, яка, «осідлавши» бокор із міцно зв’язаних послідовно укладених та міцно зчеплених колод, провозила ліс стрімкими гірськими ріками… На той час у Синевирі Міжгірського району став-дільниця Буштинського лісокомбінату діяла аж до 1962 року. Тому й нині в селі  вам покажуть хати, побудовані з того, спущеного дідівським способом, лісу. Щоправда, жодного бокораша- керманича не залишилося серед живих – надто вже тяжкою була їхня робота.

92 річний Федір Іванович Шегда, добре пам’ятає ті часи, коли випала йому доля з 20 – ти років працювати заготівельником лісу. Майже все своє життя з тих пір так і присвятив коням, з якими трудився від ранку до пізньої ночі. «На заготівлі лісу працювали до двох сотень чоловік. На сплаві – десь 40», – розказує він.

Сам Федір особисто бокори не сплавляв, але постійно трудився з кіньми на трелюванні хлистів колод до (портоша) місця формування бокорів.

Сьогодні закарпатці вважаються найкращими вальщиками лісу в різних куточках світу. Раніше їхні батьки й діди виконували цю роботу вдома.

Лісоруби брали сокиру, ручну пилку, цапіну, щоб підважувати спилені дерева і йшли у гори. Аби не ковзко було пересуватися по промерзлій землі, до постолів прив’язували кігті. Жили у колибі – однокімнатній будівлі без стелі й вікон, з одним входом і відкритим вогнищем у центрі, біля якого грілися, сушили одяг і їсти варили. У цій восьмигранній споруді з дахом, схожим на курінь чи стіжок, мешкало до 20-ти чоловіків. Спати лягали колом навколо багаття, просто на долівку, встелену смерековим гіллям. «Батько розказував, що бували такі ночі, коли в ноги пече, а волося попримерзало» – згадує синевирець Василь Іванович, син одного з найсміливіших і сильних місцевих бокорашів – Івана Шпільки.

Поруч із житлом, на місці лісосіки, будували зрубну стайню на одну дві-дві пари волів чи коней. Взимку ліс для сплаву доправляли до  водозабірника на санях («полусанках»), а з високогір’я  – ризами, спеціально побудованими дерев’яними жолобами, які іноді простягалися по на два-три кілометри. Після дощу ці жолобки ставали ковзкими і колоди «з’їжджали» з них, наче діти з гірки. Так звалені колоди потрапляли до різарні. Там ліс сортували, обрізали, підтягували кіньми до місця сплаву й складали неподалік загат-водойми у штабелі.

 Бокори на старті

Федір Іванович пам’ятає і згадує, як Чорну Ріку перегороджували три греблі: в урочищах – «Турикова», на «Пессій» і та сама музейна на Озері, побудована за проектом інженера Клаузе, звідки й починався основний сплав.

Іван Шпілька, Василь Лало, Василь Кут, Михайло Куруц, Юрій Бугина, Михайло Бугина, Іван Міщанин, Василь Міщанин (передові бригади бокорашів-керманичів) завжди намагалися йти першими – це було найстрашніше й найвідповідальніше. Адже, у разі невмілого керування бокором або недосконалого «зшиття» його колод, він легко міг потерпіти невдачу і деревина з розбитого бокора захаращувала і перекривала русло річки, і зупиняли сплав, бокори що вже були в дорозі, хаотично наскакували та розбивалися один об одного. Бачачи небезпеку, біду, плотогони старалися вискакувати на берег, але дуже часто не встигали, падали у холодну бурхливу воду, під колоди, де калічилися й гинули на місці трафунку. Тому й річку називають Чорною Рікою, тобто траурною в якій багато бокорашів загинуло й покалічено.

Не менш відповідально – побудувати перший бокор. Для цього відбирали дванадцять майже однакових 20 – метрових колод, які скріплювали впоперек гужівкою в одну ланку, що звалася табла. Металевих тросів тоді не було. Гужву – це надзвичайно міцний джгут, плели з ліщини і варили для гнучкості й міцності в гужварні. Декілька (бувало більше п’яти) скріплених між собою табел й формували довжелезний бокор, яким управляла бригада з чотирьох сильних чоловіків.

Кожен дараб мав приблизно 250 – 500 кубічних метрів деревини. У першу таблу підбирали найтонші і найдовші стовбури колод, щоб вони були найлегшими ніж наступні. Потім сплавники (корманьоші) кожен під себе виготовляли з спеціально відібраних колод 8-ми метрові весла-опальчини, а посередині дараба укріплювали чопами невеличку перекладину – сухар, на яку прив’язували одяг і торбинки з їжею.

До одночасного сплаву готувалися 7 – 10 бокорів різної величини. Далі свою роль відігравали греблі, що були зведені на початку основних русел річок Тереблі та Чорна Ріка, а саме в урочищах: Фулийовець, Песся, Розтока, Слобода та Сухар.

«Спочатку пускали воду з верхніх загат, звідки і доправляли бокори до основного центрального водоймища так званого Озера, яке, у свою чергу, за годину перед сплавом наповнювалося достатнім рівнем води для «провезення» такої величезної кількості лісу до місця призначення.

Федір Іванович каже, що, рушаючи разом з водою, бокори випереджали б потік, а так вони «заскакували» на хвилі.

По коліна, по пояс у крижаній воді, мужні корманьоші велетенськими веслами спрямовували бокор уперед. Один за одним бокораші вирушали через кожні 15-20 хвилин в залежності від величини бокора. Менші пливли швидше, але бокораші намагалися триматися на відстані півтора-два кілометри один від одного. Відстань до Колочави – фінального пункту сплаву (за 29 км від Озера) – бокор долав за 2,5 години. Там його передавали іншим бригадам, які доставляли ліс у Теребовлю, ще за 25 кілометрів, звідки його вивозили на вузькоколійці.

 У фільмах і в житті

Поможи ми, цімборику, звезти бокорика,

Порятуйня у флудері, де біда велика.

 У флудері несе бокор вода каламутна,

Не в одного легіника, доля була смутна.

Про ті часи горяни співали переважно сумні коломийки. А режисери знімали видовищні фільми: «Над Тисою», «Марічка-Невірниця», «Високий перевал» – в кадрах яких можна побачити унікальну споруду греблі, батьків та дідів ще нинішніх поколінь, які грали самих себе, бокорашів, котрі впевнено проходять крізь центральні ворота – флудер підступної фортеці-греблі, побудованої за принципом скрині. У вигляді коробки з майже горизонтально викладених колод засипаних скринь камінням, завдовжки 80 метрів і шириною 5,5 метрів, вона мала всуціль покрите дерев’яним настилом дно, що складалося з п’яти величезних сходинок. Ці штучні сходи приймали перший удар води, завдяки чому бокор не так сильно било об дно річки.

Нижче греблі стояв дерев’яний міст. Зараз натомість споруджено бетонний – усі дерев’яні позносила повінь. Колись там сидів сторож – вороташ, який слідкував за дотримання порядку.

Одразу за мостом – поворот, де відбійна стінка-шнайдер брала на себе перший удар бокора й спрямовувала його вниз за течією. Щоб направляти бокори на поворотах, треба було мати неабияку силу й витримку, один неправильний рух опальчини, міг призвести до зіткнення зі скелею чи берегом. Дещо убезпечували шлях бокорашів опори-цімрованки, укріплювачі берегів, які будували аж до Колочави на річкових поворотах. Такі цімрованки споруджують у Карпатах і сьогодні, бо дерев’яні укріплення краще за будь-який бетон «тримають» ріку в руслі, не даючи їй руйнувати і так вузькі береги Тереблі. А коли рівень води меншав, річище вирівнювали, влаштовуючи колоди в дно. Проте всі заходи безпеки не щоразу убезпечували бокорашів від напасті. Про трагічні випадки народ складав численні коломийки:

У вівторок бокор сорок,  збились над Гуками,

а в середу над труною дзвони залунали».

 Та де везеш бокорика, до Хуста, до Хуста,

осталася молодиця, як сирітка пуста.  

На берегах Чорної Ріки, де траплявся трафунок і знаходили загиблого бокораша, ставили хреста. Перший за свідченням авторів путівника по Музею лісосплаву, стримів за 200 метрів від греблі…

Звичайно, й сьогодні туристи, які приїжджають у Синевир, намагаються відвідати Музей сплаву лісу. Однак у же понад два десятки років потрапляють на його руїни. Ні греблі, ні унікальних дерев’яних підйомних механізмів XVIII ст., ні металевих ХХ- го, ні їхніх аналогій, відтворених у ХХІ столітті, не має.

Сьогодні можна ще побачити уцілілі свердла, цапіни, сокири, дещицю одягу, геть стоптані – перестоптані постоли й невеличкі макети споруд – риз, тафлів, лотків, колиб та гужварень у міні-музеї Візит-центру Національного природного парку «Синевир», за якими ще можна якось уявити талант верховинських теслів.  Багато бувальщин розказують старожили…

Щоправда у Синевирі, Син.Поляні, Колочаві та інших прилеглих селах ще живі сини та дочки бокорашів, працюють їхні діти, ростуть онуки і правнуки, які зберігають бокорашські речі і пам’ятають про неймовірно тяжку роботу своїх предків.

За наявності коштів унікальну пам’ятку можна було б відновити. Але у нинішній час це складно. Сподіваємося, що така можливість колись настане, та чи не станеться це занадто пізно?

 

Микола КУРУЦ

P.S. У статті використано матеріали з «УМ»

Михайлини Скорик та путівника «Музею лісу і сплаву»

 

Новини

ПРОВЕДЕНО НАУКОВО-ДОСЛІДНІ РОБОТИ

31 травня 2024 року на озері Синевир виконувались науково-дослідні роботи, де взяли участь декан географічного факультету УжНУ, к.т.н. доцент кафедри геодезії землеустрою та геоінформатики Іван Калинич, заступник декана викладач кафедри геодезії, землеустрою та геоінформатики Вадим Луцьо, та студент по спеціальності «Геодезія та землеустрій» Емільян Бабинець. Від НПП «Синевир» у виконанні робіт взяв участь начальник наукового […]

  • Без категорії

ОПТИМІЗАЦІЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО ЗОНУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ НПП «СИНЕВИР»

Завершується розроблення третього «Проекту організації території Національного природного парку «Синевир», охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів» в рамках виконання Українсько-Карпатської програми за фінансової підтримки Франкфуртського зоологічного товариства (Україна-Німеччина), який розпочато у 2023 році. У розроблення даного проекту включаються  виконання комплексу робіт, щодо охорони і збереження природних екосистем та їх загального видового […]

  • Без категорії

НПП “СИНЕВИР” ПРОВОДИТЬ БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ ПАРКУ

Національний природний парк “Синевир» активно здійснює будівельні роботи для покращення інфраструктури парку. Ці заходи спрямовані на підвищення комфорту та безпеки відвідувачів, а також на збереження унікальних природних ресурсів. Однією з головних задач є ремонт проїзних мостів через річки та потічки. Ці мости є критично важливими для забезпечення доступу до різних частин парку, як для відвідувачів […]

  • Без категорії